Різні барви і фарби донецької журналістики

Подзвонили колеги. Радість від спілкування затьмарилася прикрою новиною. Сайт novosti. dn.ua видав на-гора опус «Единый язык донецкой журналистики». Коли прочитав, то зрозумів, що всупереч «внутрішньої еміграції», куди мене брутально кілька років тому різними методами з арсеналу спецслужб загнали явні і потаємні сили, що стоять на іншому боці барикад в унікальному для всесвітньої історії судочинства і журналістики судовому процесі «донецькі судді проти журналіста», на цей раз змовчати вже не зможу. Спрацював, певно, пардон, наймогутніший для живих істот інстинкт самозбереження. Проти природи не попреш!

Олексія Мацуку, автора, як мені здається, відверто провокативного, епатажного і достатньо образливого для професійних журналістів матеріалу «Единый язык донецкой журналистики», я знаю. Обмінялися навіть візитівками в організованому місцевою владою фуршетно-пишному прес-клубі в інтернет-кафе на Університетській (Донецьк), під час першого туру голосування на президентських перегонах ще у 2004 році. Потім, згадується, якось бачив Олексія серед журналістської братії у кулуарах Верховної Ради. Завжди дивувався його патологічній здатності смачно чубитися з колегами, що часом виливалося принизливим для медійників брудом в інеті і не робило честі жодній із сторін.

В цей раз безпардонні інвективи пана Мацука в стилі кращих зразків бездоказової, неаргументової радянської пропаганди спрямовані на всіх без винятку 1903 членів НСЖУ, що входять в Донецьку обласну організацію на 1 січня 2011року. Про це може свідчити розлога цитата з невправно написаного і недбало набраного шедевру пана Мацуки: «По настоящему о свободе слова и о правах журналистов в Донецке никто не думает и данная тема не популярна в профессиональной среде. Безусловно, состояние журналистики является отражением состояния дел в обществе в целом.

Профессиональные союзы журналистов продолжают негативную тенденцию. Главный «защитник» журналистов Национальный Союз Жужрналистов Украины (так написано на сайт – авт.) в Донецкой области — это бутафорная, комическая организация ни разу не заявившая о своей позиции публично и не защитившая права кого-нибудь из журналистов. Несмотря на то, что организация существует за деньги налогоплательщиков, она не опубликовала ни одного публичного отчета о своих расходах и деятельности в Донецкой области. Не говоря уже об участии в процессе защиты прав журналистов — это вообще вне сферы деятельности НСЖУ в области».

Можна взяти на віру тільки банальний зміст речення про «состояние журналистики». Розуміння меж і принципів свободи слова, дотримання верховенства права, як фундаменту відкритого громадянського суспільства, є актуальною не лише для нашої молодої держави. Розвинуті демократії тут теж завжди мають чималі клопоти. Світова криза спричинена комунікаціями, на вершині яких опинився сайт «Вікілікс», яскраво про це свідчить.

Все інше не відповідає дійсності, є спробою автора демонізувати Донбас, показати себе любимого єдиним захисником свободи слова. Нескладно помітити в матеріалі незграбну спробу «зачистити» всіх без винятку членів НСЖУ і всі творчі редакційні колективи Донеччини до рівня маргіналів, які танцюють під дудку однієї політичної сили («99% местных СМИ контролируются региональной властью и Партией регионов»), котра, давайте згадаємо, в період виборчих перегонів за рекомендаціями зарубіжних політологів ділила Україну на три сорти.

Фактично теж саме намагається втулити зацікавленим особам і пан Мацука. Не говорю вже про фактологічні помилки дописувача. «Організація» не існує на гроші платників податків, бюджет спілки складається з внесків. Хто не платить, той втрачає право належати до НСЖУ і тим більше ще когось рекомендувати. Такі правила. До речі, стандартні для творчих спілок скрізь і завжди.

Щодо конкретики. Зовсім не комічна і не бутафорна організація донецьких журналістів. Тому й клевещуть доброзичливці. Хотіли би розвалити, деморалізувати, вказати васін вектор «ты туда не ходи, ты сюда ходи!»

От я тримаю у руках справжній раритет - збірник документів і публікацій українських друкованих та електронних ЗМІ (Донецьк, Київ, Львів) по темі «СПРАВА «ДОНЕЦЬКІ СУДДІ ПРОТИ ЖУРНАЛІСТА», АБО СВОБОДА СЛОВА В НЕБЕЗПЕЦІ!» (www.profsmi.dn.ua) Видана книга в обсязі 143 сторінок у листопаді 2005 року Донецькою обласною спілкою журналістів НСЖУ та Донецькою обласною організацією профспілки працівників ЗМІ спеціально до розширеного пленуму, де розглядалося питання про свободу слова.

Неупереджений читач знайде у збірнику матеріали газети «Салон», в тому числі за 19 серпня 2005 року, де вперше були названі прізвища шести суддів з двох донецьких господарських судів, які подали позов на журналіста (потім відповідно виграли його в українських судах), який в тижневику «Дзеркало тижня» їх взагалі не вказував. Можна ознайомитися з блискучими репортажами із залу суду, які готував Євген Широков в тижневику «Донецкие новости».

Що ж виходить? Не відреагувати мені на випад Олексія Мацука, це значить затьмарити світлу пам’ять Жені Широкова, (який всупереч всім вітрам і флюгерам намагався допомогти кожному, хто до нього звертався, а себе не спас, царство йому небесне), впасти нижче плінтуса в очах колег, котрі писали, готували сюжети про безпрецендентний в світовій історії журналістики і судочинства судовий процес, серед яких не можу не згадати Михайла Бокоча, Галину Білоглазову, Тетяну Заровну, Олександра Міщенка, Павла Куща, Кирила Сазонова, Олександра Алієва, Тараса Москалюка, Ірини Ісаченко, зрештою ганебно зрадити всіх учасників розширеного пленуму Донецької обласної спілки журналістів НСЖУ 18 листопада 2005 року, які підписалися під зверненням до Президента України, голови Верховної Ради, Генерального Прокурора і голови Верховного суду України з вимогою відреагувати на кричущі порушення українського законодавства щодо свободи слова.

Та ж відомо, що журналістам, окрім них самих ніхто особливо й допомогати не прагне. Зате з’явилася маса прилипал, які паразитують на темі свободи слова й верховенстві права, дурять симпатиків процвітаючої України скрізь, де можна поживитися. Можновладці намагаються тримати сторожового пса демократії на короткому повідку, використовувати по команді «фас». Словом, ми одержали відписки.

Хто знає, можливо вікопомний для мене пленум Донецької обласної спілки журналістів НСЖУ, підтримка братів по перу, убезпечила автора цих рядків від проблем, наслідки яких уявити важко. Хай вони здохнуть, спекулянти, перекупники, вороги свободи слова! Незалежно від партійних кольорів і статків всі вони мають одинакову родову пляму – рильце, а переважно рило, рилище у пушку. Кор-р-р-у-упція, панове!

Звичайно, можна навести більш свіжі приклади активного захисту свободи слова членами НСЖУ на Донеччині. Для цього слід було би ретельно моніторити медіа, кожен факт перевіряти принаймні в двох незалежних джерелах інформації, одне з яких неодмінно мало бути в НСЖУ. Одначе пан Мацука цього не зробив. Мабуть, помахати квачем йому приємніше й оплачується краще. Хай прийме моє співчуття, сподіваюсь, що до нього приєднаються ще 1902 члени НСЖУ на Донеччині. А що як грантодавці переглянуть можливість фінансування непрофесійності і ницості автора безпорадного матеріалу.

І наостанок анекдот. Знаєте, чим відрізняється капіталізм від соціалізму? У свій час знамените вірменське радіо на сакраментальне питання відповіло так: «Капіталізм це суспільний лад, при якому кожен роботу шукає собі, а при соціалізмі кожен роботу шукає... іншому». Мені, здається, в Олексія тут проблеми.

Перевірити чи справді упорядник сайту novosti. dn.ua Олексій Мацука, (він же причетний до, певно, не знаю як, грантівського проекту під назвою Донецький інститут інформації) вболіває за свободу слова мені дуже просто. За будь-яких обставин надішлю йому цю репліку. В телефонній розмові ми мило поспілкувалися. Знайшли спільний знаменник у тому, що свобода слова надзвичайно важлива річ для суспільства, аби нею нехтувати. Щоби полегшити мені зусилля знайти місце для альтернативної думки на його сайті, пан Мацука пообіцяв надіслати СМС-кою електронну адресу. Відповідно персонально прокоментувати.

Чекаю! Поки нічого немає. Вже чую арію «уж полночь приближается, а Германа все нет!» Шкода! Сказати, звичайно, є що й побільше, бо свобода слова в Україні вже починає скорочуватися, як шагренева шкіра. Але говорити, щоб нас почули, треба без істерики, образ, маніпуляцій і підтасовок. Тим більше не шукати і не плодити ворогів серед колег.

Анатолій ЄРЕМЕНКО,

член НСЖУ, чиї два позови щодо

захисту свободи слова в Україні

знаходяться у Брюселі, в Європейському

суді з прав людини.